З історії судочинства в м.Болехові ПРОБЛЕМИ СПІВПОСІДАННЯ ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ

З історії судочинства в м.Болехові

ПРОБЛЕМИ СПІВПОСІДАННЯ

ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ

(Продовження. Поч. у №№ 36, 37, 38, 40, 41).

З плином років і поступовим здобуттям життєвого досвіду переконуєшся у справедливості й фундаментальності твердження про те, що давньогрецька муза Історії пані Кліо – особа, напрочуд байдужа до долі окремих осіб, пересічних людей, котрі саме її, оту Історію й творять. Даючи тим самим обсяг для праці й узагальнень, фіксації подій, висновків і так далі для тої самої пані Кліо.

Переконуємося в цьому кожного разу й ми, співавтори проекту «З історії судочинства в Болехові», звертають на це увагу й читачі наших публікацій. В опрацьовуваних судових документах, котрі розповідають нам про деякі події, віддалені від нас на якихось мізерних, порівняно з системою відліку часу тої ж добродійки Кліо, неповних сотню років, звучать прізвища реальних людей реальних подій того часу – суддів, адвокатів, позивачів, відповідачів, свідків, співробітників державних установ і так далі. Географія тих подій також ніби територіально обмежена. Крім Болехова, котрий в даному випадку виступає адміністративним центром судочинства на означеній території, згадуються найближчі (відносно) населені пункти – Підбереж, Лисовичі, Моршин, Старий Мізунь та інші… Про них ми можемо мати, й маємо, більш-менш конкретну уяву, багато хто з наших читачів бував там особисто. А от про фігурантів подій, дотичних до тих судових процесів, ми, крім прізвищ та імен, не знаємо практично абсолютно нічого. Правда, в деяких судових документах іноді промайне інформація щодо дати й місця народження, національності й віросповідання, роду занять і майнового стану того чи іншого фігуранта справи, але на тому й усе. Що за людина стоїть за цими скупими й сухими даними, ми не маємо щонайменшої уяви. А це ж, повторимося, одні з незліченної кількості Творців Історії. Бо без їх існування і діяльності в певний період часового відтинку деякі історичні події могли б отримати цілком інший розвиток…

Однак облишимо ці роздуми для фахівців більш вузьких профілів у галузі філософії, історіографії, логіки історичних подій і ролі особи в історії людства й повернемося до нашої конкретної теми історії судочинства та історичних паралелей на наших рідних теренах.
Що стосується теми історичних паралелей, то її будемо продовжувати й далі, але в даний момент хочемо коротко зупинитися на темі фігурантів опрацьовуваних нами судових документів.
В одній з недавніх публікацій, котра стосується саме нинішньої теми «Проблеми співпосідання. Історичні паралелі», прозвучало прізвище адвоката Арона Райфайзена. Боже Провидіння подало нам до рук якщо не документ, бо художньо-документалістську працю, видану окремою книжкою, не кожен погодиться визнати документом, то, принаймі, джерело, з котрого ми можемо трішки більше довідатися про особу цього адвоката, як про людину в жорстких і жорстоких реаліях її життя. Саме про це – подана нижче коротка розповідь. Й будемо вважати її не відхиленням від теми історичних паралелей, а саме її розширенням і поглибленням з висвітленням постатей, що творили історію.

ДОКТОР АРОН РАЙФАЙЗЕН

Нагадаємо, що вперше з іменем адвоката доктора Арона Райфайзена співавтори проекту «З історії судочинства в Болехові», а також читачі зустрічаються в серії публікацій, узагальнених під заголовком «Проблеми спів посідання. Історичні паралелі». Нагадаємо, що там, зокрема, йдеться про те, як у Старому Мазуні (нині – Долинський район) близькі й не дуже близькі родичі ніяк не могли розділити поміж собою успадковану землю. Представником однієї з сторін в судових процесах й виступав доктор Арон Райфайзен. Безумовно, з цим іменем в процесі опрацювання архівних матеріалів, котрі охоплюють період до початку Другої світової війни, ми будемо зустрічатися ще не раз. Але, як вже було зауважено вище, офіційні судові документи не розкриють нам сутність одного з фігурантів наших історичних розвідок, як людини, бо будемо мати про нього уяву лишень, як про

вузького спеціаліста правничої галузі.

З цього приводу варто також буде нагадати, що недавно в Болехові відбулася презентація доволі непересічної книги. Річ у тому, що Прикарпатське видавництво “DISCURSUS” видало переклад книги німецького автора Анатоля Реньє «Тоді в Болехові. Гебрейська одіссея» про життя євреїв у нашому місті. Період, описаний в книжці, рівний, фактично, періоду життя одного з головних фігурантів твору – лісового промисловця Ґрюншлаґа та його родини, а також деяких інших колишніх мешканців Болехова. Переклад з німецької здійснила Галина Петросаняк.

Скориставшись нагодою, скажемо кілька слів про автора цієї книги. Анатоль Реньє, співак-куплетист, гітарист, автор текстів і композитор, народився 1945 року в селі Санкт Ґайнріх на Штарнберзькому озері. Коли йому було вісімнадцять, вперше побував в Ізраїлі, відтоді тісно пов’язаний з гебрайським народом. Випадкова зустріч в Австралії з одним із синів Мойсея Ґрюншлаґа стала поштовхом для написання книги «Тоді в Болехові. Гебрайська одіссея».

Кількома штрихами хочемо також зупинитися на передмові до цього видання, автором котрої є член Національної спілки краєзнавців України, історик-джерелознавець Любов Соловка. А якщо бути більш педантичними, то в нашому конкретному випадку нас цікавить лишень один абзац з цієї доволі об’ємної і насиченої фактами праці Любові Соловки, котра подана в книзі під заголовком «Передмова до українського видання».

Отже, поміж іншим, авторка «Передмови…» наголошує:

«Загалом А.Реньє, послуговуючись як основним, методом «батька історії» Геродота – збором і аналізом свідчень та спогадів очевидців, жанром усної історії, аналізуючи, синтезуючи, ніби сам проживаючи все це, створює, на нашу думку, новий цілісний живий документ, що засвідчує винищення, порятунок, спротив і протистояння, та найбільше неймовірну волю до життя небагатьох. Документ, який через долю окремо взятих осіб, загалом цілком правдиво відтворює загальну картину Катастрофи болехівського єврейства, підтверджену – що є дуже важливим у відтворенні історичних подій – іншими джерелами…»

Посилання на слова Любові Соловки для нас є важливим у тому ракурсі, що деякі штрихові згадки в творі Анатоля Реньє про особу, котра нас нині цікавить, тобто про адвоката Райфайзена, не є авторським домислом чи творчою фантазією, а описом зі слів тих людей, котрі добре знали цього правника особисто.

А тепер наведемо кілька цитат зі згаданого твору:

«…Завше траплялися якісь оказії. Якраз мимо проходив доктор Райфайзен – підборіддя покрите чорною бородою, обличчя, як завше, серйозне. Замість звичного капелюха він носив кашкета і, годі повірити, носив його дашком назад! При цьому він був найкращим адвокатом у Болехові, а до того ж визнаним вченим-талмудистом. На жаль, він був вільнодумцем, можливо, навіть комуністом, та в кожному разі старим парубком, і як тільки він з’являвся вдалині, чулося шушукання: «Глянь на нього! Дивак – про що він думає? Про свою секретарку-польку? Чи, може, й про Сару Кохане?»

Хто не знав вродливої чорноволосої пампушечки Сари, що завше сміялася? Перед нею підкошувалися коліна. Її наречений хотів до Аргентини. Питання, чи вона поїде з ним, уже місяцями не давало спокою цілому Болехову. Казали, що доктор Райфайзен займається візами й паперами.

«А знаєте, що б я хотів? Щоб літак потерпів аварію, і щоб я впав прямісінько на Сару Кохане!»
Здавалося, доктор не помічав спрямованих на нього поглядів, йдучи до мосту, за яким була

його канцелярія…»

«…Повернувшись із Моршина вечірнім потягом, Мойсей Ґрюншлаґ знову мав причину розлютитися на Бумека. Власник фабрики Макс Блехер, якого він зустрів на вокзалі, розповів, що впіймав Бумека й хлопчаків-Адлерів у саду доктора Райфайзена, де вони крали полуниці й лазили яблунями, мовляв, щоб випробувати плоди на зрілість. Макс Блюхер, відомий своїм холеричним характером, винаймав помешкання в ошатному двоповерховому будинку доктора Райфайзена, тому відчував себе відповідальним…»

«…Не оминули навіть доктора Райфайзена – адвоката й гуманіста, який довгі роки захищав бідних. Його гарний двоповерховий будинок укінці Коліївки конфіскували, розмістивши там НКВС. Янкуш бачив, як автомобілями привозили кабінетні меблі, як метушилися табуни секретарок й персонал в одностроях…»

«…Хтось постукав. Увійшов доктор Райфайзен, обличчя його було ще серйозніше, ніж зазвичай.
«Пане Ґрюншлаґ, мені треба з вами поговорити».

Підвівшись з кухонної лави, Мойсей Ґрюншлаґ запросив його до кабінету. Розмова тривала досить довго, велася частково на підвищених тонах, так що було виразно чутно через подвійні двері. Коли батько вийшов, його обличчя було червоне. Ввічливо, як завше, доктор Райфайзен попрощався.

«Ну що?»

«Я повинен працювати в «юденраті», але я не хочу».

«Що це таке взагалі?»

«Це рада гебреїв, яка повинна бути посередником між німецькою адміністрацією та гебрайським населенням. Райфайзен президент, крім нього, туди входять доктор Шіндлер, доктор Кляйнберґ й різні комерсанти. Кажу вам, це не принесе нічого доброго».

«Ти так гадаєш?»

«Звичайно! Ви ж бачили, які порядки німці запровадили: пов’язки на руку, заборона школи, заборона виходити вночі. З останніх заборон – більше не можна виходити за межі міста й користуватися залізницею. І всі ці заходи спрямовані проти гебреїв! Юденрат повинен повідомляти найгірші новини й відповідати перед німцями за дотримання вимог. Собача робота, якої я б волів уникнути».

«Що ти хочеш робити?»

«Тут нічого не вдієш. Доктор Райфайзен сказав, що його змусили до співпраці. Я вважаю його дуже порядною людиною й не маю підстав сумніватися у тім, що він говорить…»
         «…Згодом трапилося дещо радикальне, що стало апогеєм батькового роздратування й частих розмов з доктором Райфайзеном за зачиненими дверима. Коли вони обидва їх похмурими мінами покинули дім, Янкуш запитав матір, що сталося.

«Німці вимагають від нас двадцять кілограмів золота, сорок кілограмів срібла й двадцять повністю умебльованих квартир. Уявляєш, скільки це? У понеділок усе треба надати, інакше чекають важкі покарання. А хто мусить зібрати майно? Юденрат! Батько повинен повідомити вимогу людям, повинен вирішити, скільки має взяти на себе кожна родина, мусить усіх переконати, що нічого не осяде у його власній кишені. Можеш собі уявити, яку недовіру це породить, скільки суперечок розпалить – зауваж, серед гебреїв, які й так приперті до стінки. Чи можемо ми поручитися за кожного члена юденрату? Чи можемо довести, що батько цим не зловживає? Вкрай важке становище! Ці німці – біси хитрі, мов лиси, - вони виставляють ультиматум, брудну роботу полишають іншим. Батько мав правду, коли не хотів цієї посади. Бідний порядний доктор Райфайзен у повному розпачі».

Янкуш ще ніколи не бачив матір такою схвильованою.

Існують дві версії епізоду, який розігрався під час передачі гебреями витребуваного майна. Згідно з однією комісар міста був незадоволений через те, що його житло не підготували в належний термін, а згідно з іншою він розлютився, бо доктор Райфайзен, означивши свою діяльність в юденраті як несумісну з його сумлінням, просив звільнення. Точно відомо, що комісар міста дав докторові Райфайзенові ляпаса, та ще й такого, що з нього з тріском злетіли окуляри, а з носа бризнула кров. Усіх членів юденрату, відчитавши, мов школярів, вигнали з кімнати.

«Більше він мене бити не буде», - нібито сказав доктор Райфайзен і, не попрощавшись, пішов звідти.

Наступного ранку Янкуш Ґрюншлаґ був сам у кухні, коли почувся крик на допомогу. Якийсь хлопець стояв на дворі, показуючи у напрямку вокзалу. Випередивши його, Янкуш помчав униз Коліївкою.

На одній із своїх відомих яблунь, нахилений уперед із зігнутими ногами, ніби хотів щось підняти із землі, висів доктор Райфайзен, мертвий. Довкола було тихо, здавалося, ранок не може бути мирнішим.

Звістка поширилася блискавично. Мешканці Болехова були шоковані. Поляки й українці теж сумували за улюбленим правником…»