З історії судочинства в Болехові

З історії судочинства в Болехові

ВІДХИЛЯЮЧИ ЗАВІСУ МИНУЛОГО – ПІЗНАЄШ МАЙБУТНЄ

СПАДЩИННА СПРАВА

Окремої, а навіть особливої уваги вимагає документ, який люб’язно надала авторам мешканка Болехова п. Марта Калапунь. Це один з відносно давніх судових документів, вчинений українською мовою і завірений, як нині прийнято казати, «мокрою печаткою». Про те, чим він цінний для дослідників архівних матеріалів на нинішньому етапі, кілька слів скажемо дещо пізніше. Зауважимо лишень, що написаний він ще одного окупаційного періоду, котрий перебував поміж уже згаданими авторами раніше польською й російсько-радянською окупаціями. Маємо на увазі кілька років німецько-фашистського володарювання, котре залишило по собі на наших теренах неоднозначні спогади і враження. Одним із таких спогадів є й згаданий документ. Подаємо його тут майже в дослівному звучанні. Одночасно зазначимо, що нам наразі невідомо, що означають вказані в тексті рангові й посадові найменування тогочасного представника судової влади в Болехові. Можемо тільки зазначити, що вчинені нотарем і судовим комісаром Кирилом Чекалюком судові вердикти носили абсолютно законну силу.

Отже, сам документ:

«Городський Суд в Болехові, дня 19.IV/43.

Ухвала.

Спадщинна справа по блаженної пам’яті Марії з Довбнівих Макота.

Панові нотареві Кирилові Чекалюк, як судовому комісарові, за укладення цих спадщинних актів визнаються належ­ними гроші в сумі 36 золотих, вже за­плачених, а спадкоємцям доручається внести впродовж 8 днів до грошевої кни­ги при суді під загрозою примусового стягнення оплату судову 1 золотий і оплату доручення 6 золотих, разом 7 золотих.

Суд вважає, що в цій спадщинній справі вчинено всіх правних дій, а тому видає нищенаведений декрет про спадкоємство.

Декрет про спадкоємство.

Городський Суд в Болехові призначує спадщину, яка лишилася по блаженної пам’яті Марії з Довбнівих Макота, яка померла у Болехові дня 14/3 1942 р., не залишивши розпорядження на випадок смерті, в наслідок відступлення спад­щини Софією Гібайло і Володимиром Макота на користь Михайла Макота на підставі спадкоємства за законом, умов­но цю спадщину принявшим спадко­єм­цям: 1) спадщинній масі по блаженної пам’яті чоловіці померлої Ількові Мако­та в 1/4 части і синові її 2) Михайлові Макота в 3/4 частях у власність і на цьому визнає спадщин не справування закінченим.

До спадщини належить: орне поле в ниві «Під Дмитровим».

За згід­ність з оригі­налом – сек­ре­тарі­ат Го­род­ського Су­­­­­ду в Боле­хові

     Болехів, 7.5.1943.».

МОВНА ПОЛІТИКА

У вищевикладених фрагментах судових документів спостерігається одна спільна риса, котра їх у деякій мірі об’єднує. Це – мовна політика окупаційних влад, тобто їх ставлення до мови корінних мешканців наших теренів – українців. Про час польського панування наразі згадаємо побіжно. На підставі викладеного вище випадку щодо бійки в Підбережі  можемо зробити висновок про деяку толерантність представників польської влади в ставленні до української мови. В усякому разі, варто, принаймі, взяти до уваги той факт, що апеляційну скаргу, котру наведено вище, оборонець Остап Площанський подав до гродського суду в Болехові українською мовою й була вона віддрукована друкарською машинкою, оснащеною українським шрифтом, що свідчить про те, що в цей історичний період польський уряд не заперечував щодо звернення українців до суду за захистом порушених прав рідною мовою.  

Окрема репліка – щодо короткого періоду німецько-фашистської окупації. Ми не даємо тут жодної політичної, ситуативної, соціальної чи будь-якої іншої оцінки дій окупаційної влади того періоду, а лишень констатуємо сам факт. А він свідчить про наступне: су­дові документи, котрі стосувалися взає­мо­­відносин між корінними мешканцями регіону, велися українською мовою. Про, знову ж таки, терпиме ставлення до мови в той період, вимушене чи не вимушене, свідчить, як наведений вище архівний документ від 1943 року, так і двомовна, німецькою й україн­ською, офіційна печатка Городського суд в Болехові, сканкопію котрої пода­ємо в цій публікації. Ще раз наголосимо, що в даному випадку ми лишень конс­татуємо документально підтвер­джений факт.

Сам факт функціонування судової гілки влади у вказаний період свідчить, що жителі Болехівщини не були поз­бавлені можливості захистити свої права та інтереси в судовому порядку.

Інші висновки напрошуються, коли знайомишся з судовими документами післявоєнного періоду, коли почався довготривалий період російськомовної окупаційної політики. Від чого Україна, між іншим, не звільнилася остаточно ще й донині. Маємо на увазі, в даній си­туації, не криваві загарбницькі дії схід­ного варвара на тимчасово окупованих теренах нашої держави і на Східному фронті, а дещо, можливо, набагато гір­ше. Це намагання Московії витруїти в українцях все українське, знищити їх на рівні генетичної пам’яті, відібравши мову.

Повернімося, однак, до розглянутих нами судових документів. Про те, що на перших етапах примусового зросій­щення після другої світової війни, осо­бам, котрі силою обставин залучалися до праці в державних органах, хоча би в тих же органах судочинства, доводи­лося чинити над собою насильство, аби переходити на мову «визволителів», красномовно свідчать ті ж судові доку­менти того часу. Ось дослівно зкалько­вана цитата: «Приговор. Именем Україн­ської Радянської Соціалістичної Респуб­ліки. 1945 года березня 1 дня. Народний суд Болехівського района Станіслав­ської области в составе Народного судьи Андрійченко, Народних заседа­телей…» Або ще одна дослівна цитата: «Протокол подготовительного заседа­ния Болеховского суда Станісласькой області від 25 грудня 1944 року в складі голови Андрійченко, Народних засіда­телів Штука, Сайко с участьем зам. прокурора Мироненко та секретаря Надзійов­ська. Рассмотрел в подготови­тельном заседании уголовное дело…»

Таких прикладів можна наводити безліч. Однак вважаємо, що коменту­вати оті конкретні цитати немає змісту, говорять вони самі за себе. Але саме ці приклади спонукають, і не тільки авто­рів публікації, а й усіх небайдужих гро­мадян, до наступних, не вельми втішних роздумів і висновків.

Насамперед звернемо увагу на те, що, знову ж таки опираючись на наявні документи, факти і життєвий досвід, доходимо до єдино правильного вис­новку, що русифікація на повторно оку­по­­ваних російськими загарбниками західноукраїнських теренах проводила­ся примусово. Доказом тому є подані ви­ще судові документи. Але про це – трош­­ки пізніше. А наразі хочемо корот­ко, скориставшись нагодою, зупинитися на процесі русифікації, котрий провадив­ся доволі тривалий час і цілим комплек­сом доволі витончених методів та засо­бів.

РУСИФІКАЦІЯ, ЇЇ НАСЛІДКИ…

Історично доведено, що русифікація України викликала найбільші протести українського народу та його кращих представників. Національна інтелігенція відкидала твердження про те, що пере­важання російської мови й культури вис­тупає обов’язковим продуктом прогре­сив­ного й надихаючого завдання ство­рен­ня нового типу «соціальної та інтер­національної спільноти – радянського народу». На їхню думку, підкреслення ролі російської мови просто було «ста­рим вином у нових міхах», а саме - примусовою русифікацією українців.

У своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Іван Дзюба доводив, що за русифікацією стоїть давній росій­ський шовінізм і колоніалізм. «Коло­ніалізм, - писав він, - може виступати не лише у формі відкритої дискри­мінації, але й також у формі «брат­ства», що дуже характерно для росій­ського колоніалізму».

Асиміляторські заходи проводилися в Україні особливо інтенсивно, оскільки ще з часів царської Росії її правителі присвоїли собі історію Київської Русі, переписуючи її на свій лад. Зокрема, ввівши твердження про те, що «Киев – мать городов русских», котре не має під собою абсолютно жодного історич­ного підґрунтя.

До того ж, економічне значення Укра­ї­ни для Росії вимагало запобігти посиленню в українському народі національних тенденцій. Завдяки своїй відносно великій кількості укра­їнці потенційно могли стати «вирі­шальним голосом» у національних взаєминах: підтримуй вони росіян, етнічно-політична ситуація на теренах колишнього СРСР скоріше за все залишалася б стабільною. Але стань вони на бік пригноблених націй, це підірвало б панування російського етносу і в радянській політичній системі відбулися б докорінні зміни.

В боротьбі між радянським керів­ництвом, яке плекало ідею створення нового радянського народу, та цвітом української нації (поетами, письмен­никами, акторами, науковцями), котрі виступали за збереження власної національної тотожності, основна «лінія фронту» проходила через пи­тання мови. Протягом усього періоду після другої світової війни Кремль проводив систематичну кампанію розширення сфер вживання росій­ської мови в Україні та обмеження української. У здійсненні своїх цілей колишнє радянське керівництво могло розраховувати на енергійну підтримку, зокрема, 10 мільйонів росіян, котрі були переселені після Голодомору та проживали в Україні, та ще використовуючи «малоросів-покручів» - українців за походженням, але росіян за культурою, мовою та станом душі.

Влада мала в своєму розпоря­дженні цілий ряд прямих і непрямих засобів, щоб змусити людей користу­ватися російською мовою. Швидко зростав рівень використання її в українських школах, а успішність у навчанні ставилася в залежність від доброго володіння російською мовою. Те ж саме стосувалося можливостей зро­бити кар’єру. Найцікавіші й найва­жливіші публікації в Україні виходили російською мовою, в той час, як укра­їн­ські журнали нерідко переповідали нудні й нецікаві теми, що призводило до падіння їхнього тиражу і ліквідації під приводом нечитабельності, не­рентабельності й непотрібності.

Спостерігався сильний соціальний тиск у містах, спрямований на вико­ристання російської мови, а з україн­ської знущалися як з «селюцької». У ставленні до рідної культури та мови режим послідовно виховував в укра­їнцях комплекс неповноцінності. Про таке явище свідчить той факт, що не хто інший, як самі українці часто вимагали, щоб їхні діти навчалися в російських школах. «Який толк з тої української? Аби чогось досягти, мої діти повинні оволодіти російською мовою», - можна було часто почути від колишніх селян, котрі, почуваючи себе ще не зовсім комфортно в новому суспільному оточенні, нама­галися пристосуватися до життя в зрусифікованих містах.    

Якщо людина розмовляла вик­лючно українською мовою, то це на­віть могло поставити під сумнів її політичну лояльність до радянської влади. Так, наприклад, радянські слід­чі органи надали великого зна­чення такій заяві свідка обвинува­чення проти поета Василя Стуса: «Я одразу зрозумів, що Стус – націона­ліст, бо він весь час розмовляв україн­ською мовою».

Інший метод, що його також вико­рис­товував радянський режим для русифікації України, полягав у зао­хоченні переселення сюди росіян і виселенні з рідних земель українців. Ця політика проводилася під вивіскою «ефективного обміну спеціалістами» між республіками. Відтак, коли в Укра­їну прибували величезні маси росіян, котрі мали «збагатити» її своєю май­стерністю, такі ж величезні маси укра­їн­ців відправлялися на роботу в інші регі­они СРСР, де вони нерідко ото­тожнювалися з росіянами. Варто зауважити, що росіяни взагалі вияв­ляли і виявляють виразну схильність виїжджати зі своїх країв. Експерти пояснюють це відносною бідністю ро­сійського села й повсюдно поширеним переконанням, що росіяни в неросій­ських регіонах, як правило, отримують найкращі призначення й інші префе­рен­ції. Особливо привабливим краєм для росіян є Україна: тут хороший клі­мат, високий рівень соціально-еконо­міч­ного й культурного розвитку тощо. Росіяни мали тенденцію зосереджу­ватися в Україні у великих містах, особливо в Донецькому промисловому регіоні та на Півдні, плоди чого тепер пожинаємо…

…Й НЕЗАВЕРШЕНИЙ ПРОЦЕС

Нині ми є свідками того, що після прого­лошення (чи відновлення) неза­леж­­ності України в нашій державі від­бу­­лася дуже відчутна зміна в переділі функційного поля між українською та російською мовами. Однак не варто думати, що ці процеси були прості, і не варто вважати, що вони завершені. То­му що прагнення реваншу живе, воно підживлюється і є одним із еле­мен­тів гібридної війни Росії проти Украї­ни.

Автори, принагідно, хотіли б акцен­тувати особливу увагу на тому, про що багато хто знає сам, але в контексті на­шої підтеми воно є вельми важливе. Починаючи з кінця 80-х років минулого століття, ще до офіційного визнання не­­за­­леж­­ності України, в україномов­ному просторі в державі, а ширше – в загальному мовному просторі нашої держави, відбулася одна знаменна подія, яка відлунює сьогодні й матиме надалі позитивні результати. Це – лік­відація цензури, що потягнуло знесен­ня тієї перепони, котра ділила українців на «метропольних» і діаспору. Бо усе те, що було створене діаспорою, усе те, що зберігалося в діаспорі, поверну­ло­ся в український мовний, культурний і літературний простір. Ми сьогодні маємо цілковито змінену літературу, а відтак маємо змінений сумарний україн­ський текст.

Супроти урізаної літератури, супроти того, що значна частина була відкину­та, заборонена, ми маємо сьогодні цілісну текстову парадигму. А це дуже ва­гомо. Тому що це не тільки імена, а ІМЕНА з великої літери. Це і той мов­ний простір, який був або схований, або відкинутий і заперечений радянсь­кою владою. ТОБТО ВІДБУВАЄТЬСЯ ВНУТРІШНЄ ЗБАГАЧЕННЯ НАШОЇ МОВИ.

Знову ж таки, цей процес іще далеко не за­вершився. Чому? Тому що багато з того, що по­вернуто, ще не запрацю­ва­ло на повну силу, адже механізми, які дозволяли би широко імплементу­вати ці досягнення, відсутні.

Практично українське слово, україн­сь­ка мова сьогодні ще не допущені по-справжньому до медійного просто­ру, до мас-медіа. Причина одна – це не є наш український простір. Не ми замовляємо музику і не ми платимо. І допоки ми не повернемо собі медіа-простору в повному об’ємі, у тих макси­мальних вимірах, які потрібні для оборони українства й української мови, ми будемо постійно зазнавати втрат. Тому що без цього ресурсу українське слово не долине, не буде донесене до мас, які мають його почути.

Говорячи про те, що ми маємо певні здобутки в царині відвойовування україномовного простору, ми повинні розуміти одне: русифікація - міна уповільненої дії, яка була закладена від початку російської окупації і яка впродовж довгих століть була наро­щувана, зараз спрацьовує.

Вона працює на отруєння суспільної свідомості. Воно постійно підійма­ється. Це є один із елементів, який широко, агресивно й послідовно експлуа­тується.

У Росії сьогодні «плачуть», що в Україні перебу­вають у приниженому стані 5 мільйонів етнічних ро­сіян і 8 мільйонів так званого «русскоязичного насєлє­нія». Незрозуміло, звідки взяті оті цифри, але це є один із елементів тиску на Україну. Вигадана доктрина російськомовного населення в Україні – це та тех­нологія, яка спрацювала зараз. Людина, яка віддає перевагу російській мові, є «співвітчизником» для російського керівництва, яке вони взялися «захища­ти» за допомогою зброї, окупувавши частину наших земель, за принципом «де закінчується російська мова там закінчується російський світ». Хоча прекрас­но всі розуміємо, що це не має під собою жодної юри­­дич­­ної чи правової сили.

     Системна боротьба проти української мови була тривалою, послідовною і наступальною.

Тільки-но було оголошено, що Україна відновлює незалежність, - тобто ми формально стали тими, ким ми в душі були до цього, - то до нас одразу прийшли дуже милі, дуже симпатичні, з дуже хорошими пропо­зиціями науковці з Росії. Вони прийшли з пропози­ціями, щоб був інститут СНД, щоб були філії в усіх областях, щоб був науково-культурний центр Росії. Через ці інституції відбувалося постійне формування п’ятої колони, її насичення грішми, літературою, іде­ями й ідеологіями. Вона в нас сьогодні особливо потужна і зовсім не ховається, і не збирається скла­дати зброю.

Якщо ми зі свого боку маємо певні ціннісні орієн­тири, то обов’язково з іншого боку розробляють цілу систему, щоб ці орієнтири або прибрати до своїх рук, або показати їх такими, ніби вони жодної цінності не мають.

Підкреслимо також, що не тільки українські, а й прогресивні російські дослідники віддавна сповіду­ють науково обґрунтоване положення, що українська мова бере свій початок від кінця VI століття, з моменту розпаду праслов’янської мовної єдності, а не з моменту розпаду міфічної східнослов’янської єдності. Вже з ХІ століття ми маємо писемні пам’ятки української мови. Ці риси мови – сформовані риси української мови – відбиті писемно.

За роки незалежності в Україні зроблено чимало пози­тивних кроків у напрямку збереження і віднов­лення українськості в її етнічній, культурно-мистець­кій, громадянсько-політичній та інших формаціях, а також  української мови як системоутворюючого чинника.

 Одним з таких дуже позитивних прикладів є впровадження Державною судовою адміністрацією України в судах автоматизованої системи документо­обігу суду. Програмне забезпечення, інтерфейс системи «Д-3» вчинені українською мовою і в жодному регіоні нашої держави це не викликало заперечень чи несприйняття.

Але ситуація сьогодні така, що не дає підстав для спокою і для того, аби можна було поставити крапку. Мовне питання – це питання стратегічне, це питання такої ж оборони України, як і питання мілітарне. Тому нам необхідно зрозуміти: крім того, що ми маємо творити кожен навколо себе не просто ауру, а реальний україномовний простір, ми в той же час маємо розуміти оті всі ходи, оті всі антиукраїнські дії задля приниження ролі, місця й значення української мови…

     Хтось може зауважити, що русифікаційна політика колишніх і теперішніх окупантів не має прямого стосунку до теми історії судочинства на теренах Болехова й Болехівщини. Зауважимо відразу, що автори з такою позицією незгідні. Бо ж нами проголошений в нашій нинішній істори­ко-дослідницькій роботі принцип: «Відхиля­ючи завісу минулого – пізнаєш май­бутнє». Тож минуле, навіть у своєму вузько­спеціалізованому аспекті, слід від­кривати й аналізувати в комплексі, проводячи одночасно паралелі з сьогоденням. Щоб не повторювати помилок минулого в своєму і прийдешніх поколінь майбутньому…

Михайло ПОЛЯНИЦЯ,

Юрій ПЕТРУХІН