З історії судочинства в Болехові

З історії судочинства в Болехові

ВІДХИЛЯЮЧИ ЗАВІСУ МИНУЛОГО – ПІЗНАЄШ МАЙБУТНЄ

Історичні ПАРАЛЕЛІ

Рідна мова дається народові Богом, чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів.  

 (В. Захарченко)

Подеколи трапляється так, що робота з архівними документами, інформація, почерпнута з них, спонукає до проведення паралелей з цілком іншими подіями, котрі відбуваються в часи, поміж якими пролягають не тільки десятиліття, але й, по суті, цілі людські покоління. Зайвий раз переконуєшся, що події минулого спонукають до аналізу подій сьогодення. Так трапилося й у даному конкретному випадку.

Однак насамперед подаємо виклад суті деяких судових справ, котрі розглядалися Болехівськими служителями Феміди майже на межі зміни двох окупаційних періодів – перша в період панування на наших теренах польської влади, дві другі – на початку довготривалого панування в Україні російської і зросійщеної влади.

АПЕЛЯНТ БИВ

ПОКРИВДЖЕНОГО

ТІЛЬКИ КУЛАКОМ…

26 квітня 1939 року від Постерунку державної поліції в Болехові до гродського суду міста надійшов Акт оскарження, укладений польською мовою, за підписом коменданта Постерунку Миколая Островича. В ньому зазначено, що поліція оскаржує мешканців села Підбереж Петра Пристая, сина Петра і Розалії Ходовицької; Яна Андріїва, сина Онуфрія і Анни Язвінської та Василя Олексина, сина Юрія і Еуфрозини Зозуляк «про те, що всі оскаржені в Під­бережні дня 18 квітня 1939 ро­ку, беручи участь у бійці, а точніше – побитті Стефана Рака, застосували небезпечне знаряддя, тобто ніж, завдаючи йо­му тілесних ушкоджень, описаних у доданому лікарському висновку». Підкреслено також, що «цей злочин є передбачений арт. 241 КК і на підставі арт. 16 і 26 КПК підлягає розгляду гродським судом у Болехові».

Також подається список осіб, котрі підлягають виклику на судову розправу. Крім трьох ви­ще поіменованих оскаржуваних, до суду мали з’явитися по­терпілий «Стефан Рак, син Яся», і свідки – «Марія Долішня, дочка Максима, і Гринь Долішній, син Максима».

Щодо оскаржуваних, то в згаданому документі про них за­значено чимало додаткових даних. З цих даних, зокрема, довідуємося, що вони є молодими людьми 1915 – 1916 років народження, народилися й мешкають у селі Підбережі Долинського повіту, мають поль­ське громадянство, за національністю – «руські», греко-католицького віросповідання, вміють читати і писати, за со­ціальним станом – землероби, у війську не служили. Прина­гідно зауважимо, що такі дані дають нам деяку уяву про мешканців села Підбереж, адже оскаржувані – пересічні селяни, котрі вступили поміж собою в конфлікт. Таке доволі часто траплялося як колись, так трапляється і в наші дні.

Наступний документ, котрий стосується описуваних подій, - це “Sentencja wyroku” іменем Речі Посполитої Польської від 13 червня 1939 року. Ця «Сентенція вироку», або резолютивна частина вироку, написана на офіційному бланку, котрий заповнений «від руки» дуже нечитабельним почерком. Базуючись на розслідуванні поліції суд визнає винним у нанесенні потерпілому тілесних ушкоджень тільки Василя Олексина, призначаючи йому покарання у вигляді шести місяців арешту.

З огляду на те, що в нашому розпорядженні є дуже мала кількість архівних матеріалів, котрі стосуються цієї судової справи, нам, як і читачам, до­волі важко відтворити перебіг подій, котрі призвели до фі­зичного вияснення стосунків по­між односельцями, а по суті, - до банальної бійки. Змоде­лювати ці події ми можемо тіль­ки при допомозі уяви і власного життєвого досвіду, полишаючи цей процес на відкуп читачам. Але деяку допомогу в цьому відтворенні нам може подати ще один офіційний документ, поданий до гродського суду у Болехові. Це – апеляція Ва­силя Олексина на вирок суду від 13 червня 1939 року. З цьо­го документу також стає зро­зумілим, що готував апеля­ційну скаргу оборонець Остап Площанський. Цей документ вартий того, аби навести його тут майже повністю. По-перше, з огляду на те, що польський суд прийняв апеляційну ви­могу, написану українською мовою, а по-друге, що він ча­ст­ково проливає світло на по­дії, котрі призвели до судового розгляду. Цікавим також є цей документ нам і нашим су­часникам з мовно-стиліс­тичного боку.

Отже, дослівно апеляція звучить наступним чином:

«Обвинувачений Василь Олексин заскаржує вирок городського Суду в Болехові з дня 13 червня 1939 р. ІІІ Кґ 436 з 1939 р. і вносить ухилити цей вирок в частині оречення, щодо його особи і уневиннити його від закиду обвинува­чення.

Обоснованнє:

Вину обвинуваченого Ва­силя Олексина опер суд І інстанції на зізнаннях свідка і покривдженого Стефана Рака, після яких обв. Олексин мав ударити його один раз ножем по голові.

Тим часом зізнання по­кри­вдженого в тій частині не відповідають правді, бо обв. Олексин критичного часу загалом не мав при собі ножа ані не уживав його при побитті покривдженого. Завдані покривдженому рани, описані в свідоцтві лікарських оглядин походять від того, що два дальші обвинувачені копали покривдженого черевиками по голові і вони мусіли протяти покривдженому скіру на голові острою підковою желізною від черевиків.

Апелянт бив покривдженого тільки кулаком без якого-небудь небезпечного знаряду в руці.

З цієї причини просить апе­лянт допустити у відкличному поступованні дальших двох об­винувачених, а то Петра При­стая сина Петра і Івана Ан­дріїва сина Онофра, а понадто Павла Гуртовського сина Сте­фана всіх з Підбережа у ха­рактері свідків на ствердженнє  обставини, що обв. Олексин не мав критичного часу при собі ножа ані не уживав в побитті покривдженого Рака Стефана жадного небезпечного зна­ряду, а бив його тільки голим кулаком, та що обв. Пристай копнув покривдженого в чоло підковою від черевика.

Повновласть в прилозі.

За обвинуваченого Остап Пристай, оборонець».

Які наслідки мала подана апеляція, чим закінчилося це судове провадження, чи зняли вину з Василя Олексина у застосуванні небезпечного знаряддя – відповіді на ці та цілу низку інших запитань за­лишаються для нас недо­ступними, вкритими мороком часу у зв’язку з відсутністю архівних документів.

КРАВ ШКІРУ, БИВ ЖІНКУ…

Тут обмежимося цитуванням тих чотирьох документів однієї судової справи, котрі збе­реглися в архівах. Вважаємо, що цього на даному етапі буде достатньо для відтворення цілісної картини подій того часу (Документи подаємо в перекладі з російської)

Отже, документ перший:

«Постанова (про притягнення до суду), 1944 року, грудня 1-го дня, м. Болехів.

Прокурор Болехівського ра­йону Станіславської області юрист І класу Крюков розгля­нув карну справу по обвину­ваченню Гулика Володимира Ігнатовича по ст. 170 «Є» КК УРСР.

Встановлено, що Гулик Во­лодимир Ігнатович з моменту звільнення м. Болехова від ні­мецько-фашистських загар­бників з серпня ц/р строгаль­щик шкірзаводу, маючи спе­ціальний доступ до шкірсиро­вини, користуючись цим, си­­с­тематично займався викра­данням шкірматеріалів, котрі відносив до себе додому, а потім реалізовував на ринку в м. Стрию.

Як доказ в злочинній діяль­ності Гулика, при обшуку в квартирі виявлена шкіра, яку Гулик крав.

На підставі викладеного злочинна діяльність Гулика повністю доведена, а тому, керуючись КПК УРСР, поста­новив піддати суду обвину­ваченого Гулика…»

В наступному документі йде мова про таке:

«Протокол підготовчого за­сідання Болехівського нар­суду Станіславської області від 25 грудня 1944 року в складі голови Андрейченко, народних засідателів Штука, Сайко з участю заст. Прокурора Миро­ненко та секретаря Надзі­єв­ська, розглянули в підготов­чому засіданні карну справу по обвинуваченню Гулика Воло­димира Ігнатовича по ст. 170 п. «Є» КК УРСР.

Заступник прокурора вва­жає, що обвинувальний висновок укладено неправильно. І про­понує внести зміни в обви­ну­вальний висновок. А саме: зви­нувачуваний Гулик Володимир Ігнатович не тільки займався розкраданням державного майна з шкірзаводу № 17, а й наносив по­бої жінці, від чо­го на­ступила смерть 16 ли­­сто­пада, що під­тве­рджу­ється в спра­ві лист № 21. Че­рез те слід переквалі­фі­кува­ти обвину­валь­ний висновок по ст. 170 п. «Є» і по ст. 70 частина ІІІ КК УРСР.

Суд з думкою заст. проку­рора про зміну обвину­ва­ль­ного вис­новку по звинува­чен­ню Гулика Володи­ми­ра Ігна­товича згідний. І вважає, що обвину­вачуваний повинен бути притягнутий до суду».

В результаті цього підготов­чого засі­дан­ня того ж дня з’явив­ся наступний доку­мент:

«Визначення. Іме­нем Укра­їнської Радянської Соціалі­с­тичної Республіки. 25 грудня 1944 р. Народний суд Боле­хівського району Ста­ніслав­ської області в складі нар­судді Андрейченко, на­род­­­них засідателів Сайко, Штука, з участю заступника прокуро­ра Мироненко при се­кретарі Надзієвська, розгля­нувши в підготовчому засі­дан­ні карну справу по звину­ваченні Гу­лика Володимира Ігнатовича по ст. 170 п. «Є» КК УРСР, по­становив: обви­ну­вальний висновок змінити. Звину­вачуваного Гулика Во­ло­ди­мира Ігнатовича притяг­нути до суду по ст. 170 КК УРСР і по ст. 70 частина ІІІ КК УРСР.

Міру запобіжного заходу змінити. Обвинувачуваного Гулика Володимира Ігнато­вича взяти під варту.

Справу заслухати у від­кри­тому судовому засіданні з учас­тю сторін 29 грудня 1944 р.».

Завершує наявні по цій справі архівні дані вирок суду:

«Вирок. Іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки. 1945 року, січня 4 дня. Народний суд Боле­хівського району Станіслав­ської області в складі нар­судді Андрейченко, народ­них засідателів Кваснишин, Сай­ко при секретарі Надзієв­ська, розглянувши у відкри­тому судовому засіданні кри­мінальну справу по звину­ваченні Гулика Володимира Ігнатовича по ст. 170 п. «Є» і по ст. 70 частина ІІІ КК УРСР, судом встановлено:

Звинувачуваний Гулик Володимир Ігнатович, 1903 року народження, уродже­нець і мешканець м. Болехів, виходець з селян-бідняків, безпартійний, малогра­мот­ний, одружений, сім’я 1 лю­дина, раніше не судимий, в даний час працює на шкір­заводі на посаді строгаль­щика з моменту вигнання германських варварів, а та­кож і до цього, працюючи 20 років на цьому заводі, маючи до­ступ до виготовленої шкі­ри, займався систематичною крадіжкою шкіри і приносив її додому, після чого возив у місто Стрий для збуту. Крім того, звинувачуваний Гулик Володимир Ігнатович бив  свою дитину і жінку, від чого наступила смерть жінки 16 листопада 1944 р., що під­тве­рджується юридичним доку­ментом, виданим Боле­хів­ським райбюро загсу за № 9.

На підставі викладеного і керуючись ст. 296 – 297 КПК УРСР, ст. 170 п. «Є» і ст. 70 частина ІІІ КК УРСР засудив звинуваченого Гулика Воло­димира Ігнатовича до 5 (п’яти) років позбавлення волі.

Міру запобіжного заходу обрати тримання під вартою при КПУ [камера поперед­нього ув’язнення – авт.]  Бо­лехівського РВ НКВС до вступу вироку в законну силу. Строк оскарження в Стані­славський облсуд 5 днів».

УКРИВАВСЯ

ВІД ВИКОНАННЯ ПОВИННОСТІ…

Ще один вирок того часу, датований 1 березня 1945 ро­ку. В Болехівському суді роз­глядалася кримінальна спра­ва по звинуваченню Сини­шина Дмитра Федоровича. У вироку читаємо, зокрема, наступне:

«Судом встановлено, що Синишин Дмитро Федоро­вич, 1902 року народження, малограмотний, безпар­тійний, одружений, урод­женець і мешканець с. Чол­гани Болехівського району. Звинувачується в тому, що, отримавши мобілізаційний листок для роботи на лісо­розробках у якості лісоруба, не вийшов на роботу… Пока­зання свідків підтверджують, що Синишин Дмитро Федо­рович, не дивлячись на неодноразові виклики до сільради, туди не з’являвся, свідомо ухилявся від вико­нання трудової повинності у воєнний час…»

На підставі цього факту суд приговорив Синишина Д.Ф. до шести років позбавлення волі. Судом також зазначено, що засуджений буде «…по­ка­ран­ня відбувати в дальніх табо­рах СРСР». Зазначено, що «міру запобіжного заходу до вступу вироку в законну силу обрати тримання під вартою в Станіславській тюрмі. Строк оскарження в Станіславський облсуд – 48 годин».

Продовження читайте в наступ­ному номері.

P.S. Підстави, котрі спону­кають авторів кожного разу наголошувати на тому, якою мовою написаний той чи ін­ший судовий документ, бу­дуть вмотивовані в наступній частині цієї публікації.

Михайло ПОЛЯНИЦЯ,

Юрій ПЕТРУХІН