Чому відсутність обов'язкового дозволу органу опіки та піклування на укладення договору не є безумовною підставою для визнання його недійсним

Усім юристам відома аксіома - «Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку,квартири»(ч.2ст.177 Сімейного кодексу України).

В січні поточного року Верховним Судом України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини сформульовано правову позицію, яка змінює усталену практику застосування вказаної норми та зводиться до того, що відсутність згоди органу опіки та піклування ще не означає автоматичну недійсність укладеної угоди.
 

До таких висновків суд дійшов у справі №6-2940цс15 про визнання недійсним договорів іпотеки, укладених без згоди органу опіки та піклування.

Так, у 2006 та 2007 роках між банком та боржником було укладено строкові кредитні договори, відповідно до умов якого боржник отримав кредит у розмірі 16 000 та 55 000 доларів США. З метою забезпечення виконання вказаних кредитних договорів у той же день між банком та боржником було укладено іпотечні договори, відповідно до умов якого останній передав банку в іпотеку належну йому на праві власності квартиру.

Під час укладання іпотечного договору в 2007 році іпотекодавець подав нотаріусу довідку з ЖЕД-3, з якої вбачається, що окрім нього інших зареєстрованих осіб в квартирі немає.

У квітні 2013 року дружина іпотекодавця звернулась до суду із позовом про визнання іпотечних договорів недійсними, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з 2003 року в квартирі зареєстрована та проживає неповнолітня дитина іпотекодавця.

Рішенням місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено, вказані іпотечні договори визнано недійсними. Судом касаційної інстанції відмовлено у відкритті касаційного провадження.

Суди виходили із того, що оскільки на час укладення договору іпотеки в спірній квартирі проживав та був зареєстрований неповнолітній син іпотекодавця, а тому передача квартири, право користування якою зберігає неповнолітня дитина, в іпотеку без отримання на це дозволу органу опіки та піклування є підставою для визнання договору іпотеки недійсним.
 

Таким чином, суди застосували статтю 177 Сімейного кодексу України і ухвалили рішення, які, на їх переконання, є законними та обґрунтованими.

Однак Верховний Суд України не погодився з таким застосуванням норм матеріального права та дійшов до іншого висновку.

Зокрема, Верховний Суд України зазначив, що при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Під час розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Судом установлено, що квартира на праві власності належить відповідачу із 2003 року на підставі договору купівлі-продажу. При цьому при укладенні іпотечних договорів було приховано той факт, що право користування житлом у квартирі має малолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваних правочинів орган опіки та піклування не давав.
Згідно з положеннями частин четвертої та п'ятої статті 177 Сімейного кодексу України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин, вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону.

Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Закономірно виникає запитання: «А чи порушено права малолітньої дитини у зв'язку з укладенням договору іпотеки?».

Суд вважає, що ні, оскільки згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.

 При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

У справі, яка переглядається, малолітня особа не має і не мала права власності на квартиру.

Тому Верховний Суд зазначив: « За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсними іпотечних договорів, оскільки їх укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітнього на користування житлом - квартирою.»

Також судом взято до уваги, що Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначив, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

 Порушення умов кредитних договорів та в зв'язку з цим звернення банком стягнення на передану в іпотеку є імовірними. Проте імовірність виникнення такої ситуації в майбутньому не може слугувати достатньою підставою для висновку про необхідність захисту, шляхом визнання недійсними іпотечних договорів, примарного права малолітнього на збереження саме цієї квартири як місця його проживання.

Також враховано, що в іпотеку передано квартиру, яка була придбана у 2003 році, а не за рахунок отриманих у 2006 та 2007 роках кредитних коштів, відтак малолітня дитина, як мешканець квартири, який має право користування житлом, не може бути виселений із неї без надання іншого постійного житла й у тому випадку, якщо на квартиру як на предмет іпотеки банк зверне стягнення.

З огляду на вищевикладене Верховний Суд України сформулював таку правову позицію:

«Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.»

 При цьому варто вказати і на іншу позицію Верховного Суду України у справі № 6-384цс15:

«Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.»

Здається цим рішенням суду знято багато запитань, які виникали між банками та громадянами у питаннях забезпечення виконання кредитних договорів шляхом укладення договору іпотеки квартир, у яких проживають неповнолітні діти, та при вирішенні таких спорів у судах.