Відхиляючи завісу минулого...

З історії судочинства в Болехові
ВІД ТЕОРІЇ РОЗБИТИХ ВІКОН…
Цю теорію сформулювали американці Джеймс Вілсон і Джордж Келлінг у 1982 році. Відповідно до неї, якщо хтось розбив скло в будинку й ніхто відразу не вставив нове, то незабаром жодного цілого вікна в будинку не залишиться, а потім почнеться мародерство. Іншими словами, явні ознаки безладу й недотримання людьми прийнятних норм поведінки провокують оточуючих також забути про правила. Що й коротко проілюстровано на початку цієї публікації. Бо дійсно ж, якщо хтось сьогодні безкарно пройдеться впоперек газону, то через тиждень там з’явиться стежка. Достатньо сьогодні не прибрати кілька папірців чи порожніх пляшок – чекай там найближчим часом купу сміття…
Якщо ж вести послідовну боротьбу з цими, на перший погляд, дрібними правопорушеннями, то можна попередити більш серйозні неадекватні вчинки та злочини. В усякому разі, так вважають творці теорії розбитих вікон.
На підтримку цього висновку наводиться такий класичний приклад, котрий стосується нью-йоркського метро. Рудольф Джуліані, який став мером Нью-Йорка в 1994 році, та новий комісар поліції Вільям Браттон оголосили боротьбу з такими дрібними порушеннями, як графіті й безбілетники в метро, бійки, дрібні крадіжки тощо. Тобто, почали наполегливо боротися з тим, на що раніше не звертали особливої уваги. Незважаючи на критику й насмішки, Джуліані послідовно боровся з, образно кажучи, «розбитими вікнами», в результаті чого кількість злочинів у місті скоротилася з 2200 до 1000 на рік, а мешканці отримали порівняно чисте й відносно безпечне місто. А також впевненість у здатності поліції давати собі раду не тільки з дрібними правопорушеннями, а й з важкими злочинами.
…ДО ДЕРЖАВИ БРУДНОЇ ПІДЛОГИ
Як це не неприємно, але все частіше виникає думка про те, що нині ми мешкаємо на території держави розбитих вікон. Ми звикли до сміття на вулицях й у скверах, звикли до розбитих доріг, звикли до матюків на кожному кроці, хамства, звикли до нехтування правилами дорожнього руху як з боку водіїв, так і з боку пішоходів… Перелік конкретних прикладів отих всіх «ми звикли до…» можна продовжувати ще дуже й дуже довго. Так, ми можемо, навіть вголос, обурюватися отим всім, але ніхто не збирається реально щось змінювати. Понад те, ми, обурюючись, самі чинимо так само, за що критикуємо інших. Прикриваючись фразою-виправданням: «А я що? Та всі ж так роблять!» або: «А чому я повинен цим перейматися? Є поліція, є відповідні служби, нехай слідкують за порядком!»
У нас, як правило, винні президент, уряд, мер, депутати, чиновники – але не ми самі. Так, з керівників вини ніхто не знімає, але й ніхто не знімав з нас особисто відповідальності за дотримання елементарних правил громадської поведінки.
Іншими словами, ми особисто причетні до того безладдя, котре діється і в країні, й у нас під ногами. Але ми не визнаємо своєї провини з одної причини: нам здається, що наш один камінчик, котрий ми кинули в бік уже раніше вибитого кимось вікна, - це дрібничка, яка не вартує того, аби про неї щось говорити. Але якщо сотні людей кинуть по одному камінчику? І якщо сьогодні ми залишаємося безкарними за маленький камінчик, то на що наважимося завтра? Ми не замислюємося над тою ситуацією, що часто причиною того, що хтось потрапляє до в’язниці за вбивство чи розбій є не притягнення колись потенційного майбутнього злочинця до відповідальності за кинутого під ноги недопалка чи за папірець, викинутий з вікна автомобіля, за витоптаний газон за брутальне та нецензурне слово сказане у громадському місці…
В одному з видань журналіст описує випадок, який спонукав його до роздумів і висновків. Якось, перебуваючи в закордонному відрядженні, він мешкав в одній з багатоповерхівок Стокгольма. І мимохіть звернув увагу на те, як там миють сходи. Прибиральниці як такої не було, мешканці самі по черзі, або й без черги, прибирають площу загального користування… Він ніколи не бачив, аби хтось так ретельно «вилизував» кожен квадратний сантиметр, кожен закуток, куди ніхто ніколи не зазирне. Робота, на котру наші прибиральниці витрачають десять – двадцять хвилин, тут займала півтори – дві години. І він дійшов висновку: «Тепер я зрозумів, чому Швеція – одна з найбільш розвинутих, найбільш багатих і найбільш соціально привабливих країн світу. Бо там дуже ретельно миють підлоги…»
А ми в своїй державі підлогу мити не вміємо. Як не вміємо не смітити на вулиці, не їздити автомашинами по газонах і хідниках, дотримуватися правил дорожнього руху, добросовісно класти асфальт, не давати з будь-якої нагоди хабар, не вирішувати справи «по-блату» чи за допомогою «кума». У нашій природі чомусь закладено, що для всіх Закон, а для мене має вирішити «кум, сват, брат» Зрозумілим тепер є те, чому для середньостатистичного громадянина всі органи влади корумповані, бо у нього не має «кума, свата, брата» котрі б вирішили його питання поза межами правового поля. Бо ми, прості й, на перший погляд, добропорядні люди, дозволяємо собі дрібні правопорушення та байдуже ставлення до дрібних недоліків. Байдужість до сміття під ногами чи до лайки в автобусі породжує байдужість до більш серйозних злочинів…
Продовження буде.
Михайло Поляниця
Юрій Петрухін