"Закон розбитих вікон" і суд

З історії судочинства в Болехові
ДЕЩО ПРО «ЗАКОН РОЗБИТИХ ВІКОН» І СУД
Продовжуємо публікацію матеріалів проекту «З історії судочинства в Болехові». Нагадаємо, що в силу обставин ці публікації вимушено мають фрагментарний характер. Що стосується цих обставин, то тут свою ускладнюючу роль відіграє ціла низка об’єктивних факторів. Чи не найбільшою складністю є пошук архівних матеріалів. З часу утворення Болехівського [лавничого, ґродського, повітового, городського, районного, міського] суду територіально-адміністративний устрій наших теренів перетерпів ряд суттєвих змін, в тому числі й в ракурсі державної приналежності. Саме останнє стало причиною розпорошення давніх документів по різних архівних установах не тільки деяких адміністративних центрів України – Києва, Львова, Івано-Франківська, - а й сусідніх, і не тільки, держав – Польщі, Австрії, Німеччини, Росії. Як ми й передбачали, довелося зануритися в скрупульозну рутинну працю не так в плані опрацьовування архівних документів, як в плані їх пошуків, що, крім значних фінансових, тягне за собою ще й немалі часові затрати. Однак сподіваємося, що наші зусилля не будуть марними, про що свідчить низка опублікованих статей на означену рамками нашого проекту тему, з котрими читачі газети «Ратуша» змогли ознайомитися минулого року.
Ще раз хочемо наголосити на тому, що кінцеву цінність зібраних й оприлюднених історичних матеріалів нікому, напевно, доводити не треба. Бо, по-перше, ще в дохристиянські часи було сказано про те, що той, хто не цінує свого минулого, не вартує майбутнього. А по-друге – досвід минулих поколінь завжди повинен ставати й стає помічним фактором у побудові нашого нинішнього й прийдешнього.
Нагадуємо також, що в процесі оприлюднення тих архівно-історичних фрагментів, котрі піддаватимемо опрацюванню, прізвища й імена, посади, соціальний статус тощо будуть наведені повністю. Що стосується оприлюднення матеріалів, котрі публікуватимуться в розділах «Історичні паралелі» й котрі стосуються подій кількарічної давності, то прізвища фігурантів опрацьовуваних судових справ замінятимуться криптонімами, інші ж дані будуть свідомо випущені з уваги. Бо, як вже було зауважено й раніше, до суду люди потрапляли й потрапляють з найрізноманітніших, іноді не вельми приємних причин й можуть трапитися чи співпасти випадки, коли родині зв’язки стануть причиною нанесення нащадкам, ао навіть самим фігурантам, моральної шкоди.
Принагідно також нагадаємо, що в публікаціях минулого року наші читачі змогли ознайомитися зі структурою й роботою Народного суду Болехівського району Станіславської області в 1951 – 1952 роках; торкнутися проблем міжособистісних стосунків мешканців Болехова, Підбережа, Човган, котрі стали предметом розгляду в Болехівському ґродському суді в 1939 році;ознайомитися з судовими справами майже столітньої давності, котрі стосувалися спадкового майна; в розділі «Історичні паралелі» йшлося про крадіжки лісу, що, до речі, залишається актуальним й по сьогоднішній день; вели ми мову про проблем співпосідання як періоду 1935 – 1939 років, так і наших днів. Іноді співавтори проекту «З історії судочинства в Болехові», користуючись нагодою, концентрували свою увагу на конкретних особистостях, імена котрих були причетні до процесу судочинства в різні історичні періоди. Так трапилося, наприклад, з розповіддю про адвоката Арона Райфайзена, котрий мешкав і працював у Болехові в період поміж першою і другою світовими війнами…
В подальшому співавтори проекту й далі будуватимуть свої публікації таким чином, щоб не тільки дотримуватися мети своєї роботи, означеної словами «Відхиляючи завісу минулого – пізнаєш майбутнє», але й приносити користь читачам. Хоча би в тому, що вчитися найліпше на чужому важкому досвіді й чужих помилках. Тим більше, що служителі Феміди, в силу специфіки своєї професії, зустрічаються з усіма аспектами нашого суспільного, приватного і так далі життя й співжиття, в тому числі й негативних їх сторін. Останнього – чи не в найбільшому обсязі… В силу цього, одним з основних завдань судових органів є якщо не припинення, то хоча би зменшення рівня порушень як суто людських, так і прийнятих на державному рівні законів. Проте життя побудоване так, що впродовж тисячоліть існування хомо сапієнс служителі Феміди постійно завантажені розглядами тих чи інших судових справ… Постають одвічні запитання, на котрі ще ніхто не отримав ґрунтовних відповідей: хто винен? і – що робити?
Наразі – нотатки на тему: хто винен?
НАХАБ’ЯТА
З особистих спостережень одного зі співавторів, який мешкає в сусідньому місті. Якось ранньовесняного надвечір’я добирався з роботи додому міським маршрутним автобусом. Людей було доволі багато, дехто «повис» на поручнях над «сидячими» пасажирами. На одному з крісел безтурботно розвалився опецькуватий хлопчина років десяти. Неподалік від нього, тримаючись за бильця крісла, в такт руху автобуса похитувався на натружених за довгі роки праці ногах літній чоловік. Ситуація уклалася так, що всі згадані дійові особи – з одного приміськосільського закутку, трохи знайомі поміж собою…
Висіли з автобуса, далі прямуємо вулицею. Бабуся з отим опецькуватим хлопчиком, літній чоловік, про котрого згадував вище, позаду чимчикую я. Мимоволі стаю свідком наступного діалогу:
-Пані (звучить ім’я), це, напевно, ваш онук?
-Ага! Файний хлопчик, правда?
-Та нівроку! Але він, напевно, хворенький у вас?
-З чого ви взяли?!!
-Бо ж я, старий чоловік, майже півгодини стояв біля нього в автобусі, а він хоч би місце мені вступив… Напевно, ніженьки в нього болять?..
-Нічого в нього не болить! А сидіти має право, бо також платив за проїзд!..
…Отак починає формуватися нахаб’ятко. З подачі «доброї» бабусі, котра змалечку привчає свого внука до неповаги до старших людей. Тай взагалі до неповаги. І, напевно, цілком закономірним буде, коли з отого нахаб’ятка в недалекому майбутньому виросте повноцінний нахаба з уже сформованою неповагою не тільки до старших за віком, а й до всього оточуючого. Й до держави та її законів у тому числі…
Ще один випадок, який нещодавно спостерігав майже в центрі Болехова. Через дорогу переходить молода матуся, провадячи за руку кількарічну дівчинку. Переходить, офіційно-протокольною мовою кажучи, в невстановленому місці. Та ще й, обернувши голову, щось сердито гукає вслід автомашині, котра, пославши на адресу отої матусі гучний сигнал обурення (що висловив при тому водій – можемо лишень здогадатися), зробила різкий віраж, оминаючи перешкоду посеред дороги… А пішохідний перехід – за якихось десяток кроків. Матуся ж не тільки наражає себе й дитину на небезпеку й «підставляє» водія під кримінал, але й закладає у свідомості дитини умовний сигнал – правила можна порушувати. От і сформувалося ще одне нахаб’ятко… Минає небагато часу і на отому нахаб’ятському ґрунті виростають повномасштабні нахабчуки і нахаби, які мають глибоко в носі повагу до когось і до чогось…
Таких моментів, подібних до описаних вище, можливо ще більш неприємних і драпіжницьких, кожен читач, навіть не напружуючи пам’ять, може навести десятками, якщо не сотнями…
А все починалося з того, що ми вчасно й адекватно не зреагували на передумови формування отого дрібного нахаб’ятка. Саме тут зароджується й формується ота низка поведінковоформотворчих подій і дій, котрі передбачені законом розбитих вікон. Тож перш, ніж перейти до розгляду деяких конкретних судових справ, котрі стосуються нашої нинішньої теми, найперше внесемо ясність, що ж являє собою теорія, чи закон, розбитих вікон і як він впливає на наше співжиття в громадянському суспільстві. Одночасно, повторимося, намагаючись знайти відповідь на одне з означених вище фундаментальних запитань – хто винен?
Продовження буде.

Михайло Поляниця
Юрій Петрухін