Відхиляючи завісу минулого...

Продовження, початок у №36, 37
Спостерігався сильний соціальний тиск у містах, спрямований на використання російської мови, а з української знущалися як з «селюцької». У ставленні до рідної культури та мови режим послідовно виховував в українцях комплекс неповноцінності. Про таке явище свідчить той факт, що не хто інший, як самі українці часто вимагали, щоб їхні діти навчалися в російських школах. «Який толк з тої української? Аби чогось досягти, мої діти повинні оволодіти російською мовою», - можна було часто почути від колишніх селян, котрі, почуваючи себе ще не зовсім комфортно в новому суспільному оточенні, намагалися пристосуватися до життя в зрусифікованих містах.
Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це навіть могло поставити під сумнів її політичну лояльність до радянської влади. Так, наприклад, радянські слідчі органи надали великого значення такій заяві свідка обвинувачення проти поета Василя Стуса: «Я одразу зрозумів, що Стус – націоналіст, бо він весь час розмовляв українською мовою».
Інший метод, що його також використовував радянський режим для русифікації України, полягав у заохоченні переселення сюди росіян і виселенні з рідних земель українців. Ця політика проводилася під вивіскою «ефективного обміну спеціалістами» між республіками. Відтак, коли в Україну прибували величезні маси росіян, котрі мали «збагатити» її своєю майстерністю, такі ж величезні маси українців відправлялися на роботу в інші регіони СРСР, де вони нерідко ототожнювалися з росіянами. Варто зауважити, що росіяни взагалі виявляли і виявляють виразну схильність виїжджати зі своїх країв. Експерти пояснюють це відносною бідністю російського села й повсюдно поширеним переконанням, що росіяни в неросійських регіонах, як правило, отримують найкращі призначення й інші преференції. Особливо привабливим краєм для росіян є Україна: тут хороший клімат, високий рівень соціально-економічного й культурного розвитку тощо. Росіяни мали тенденцію зосереджуватися в Україні у великих містах, особливо в Донецькому промисловому регіоні та на Півдні, плоди чого тепер пожинаємо…
Нині ми є свідками того, що після проголошення (чи відновлення) незалежності України в нашій державі відбулася дуже відчутна зміна в переділі функціонального поля між українською та російською мовами. Однак не варто думати, що ці процеси були прості, і не варто вважати, що вони завершені. Тому що прагнення реваншу живе, воно підживлюється і є одним з елементів гібридної війни Росії проти України.
Варто би акцентувати особливу увагу на тому, про що багато хто знає сам, але в контексті нашої підтеми воно є вельми важливим. Починаючи з кінця 80-х років минулого тисячоліття, ще до офіційного визнання незалежності України, в україномовному просторі в державі, а ширше – в загальному мовному просторі нашої держави відбулася одна знаменна подія, котра відлунює сьогодні й матиме надалі позитивні результати. Це – ліквідація цензури, що потягнуло знесення тієї перепони, котра ділила українців на «метропольних» і діаспору. Бо усе те, що було створене діаспорою, усе те, що зберігалося в діаспорі, повернулося в український мовний, культурний і літературний простір. Ми сьогодні маємо цілковито змінену літературу, а відтак маємо змінений сумарний український контекст.
Супроти урізаної літератури, супроти того, що значна частина була відкинута, заборонена, ми маємо сьогодні цілісну текстову парадигму. А це дуже вагомо. Тому що це не тільки імена, а Імена з великої літери. Це й той мовний простір, котрий був або схований, або відкинутий і заперечений радянською владою. Тобто відбувається внутрішнє збагачення нашої мови.
Знову ж таки, цей процес іще далеко не завершився. Чому? Тому що багато з того, що повернуто, ще не запрацювало на повну силу, адже механізми, які дозволяли би широко імплементувати ці досягнення, відсутні.
Практично українське слово, українська мова сьогодні ще не допущені в повній мірі, по-справжньому до медійного простору, до мас-медіа. Причина одна – це не є наш український простір. Не ми замовляємо музику і не ми платимо. І допоки ми не повернемо собі медіа-простор у повному об’ємі, у тих максимальних вимірах, які потрібні для оборони українства й української мови, ми будемо постійно зазнавати втрат. Тому що без цього ресурсу укра¬їнське слово не долине, не буде донесене до мас, які мають його почути.
Говорячи про те, що ми маємо певні здобутки в царині відвойовування україномовного простору, ми повинні розуміти одне: русифікація – міна уповільненої дії, яка була закладена від початку російської окупації, яка впродовж довгих століть була нарощувана і яка нині спрацьовує. Вона працює на отруєння суспільної свідомості. Вона постійно підіймається. Це є один із елементів, який широко, агресивно й послідовно експлуатується.
У Росії сьогодні «плачуть», що в Україні перебувають у приниженому стані 5 мільйонів етнічних росіян і 8 мільйонів так званого «русскоязичного насєлєнія». Незрозуміло, звідки взяті оті цифри, але це є один із елементів тиску на Україну. Вигадана доктрина російськомовного населення в Україні – це та технологія, котра спрацювала зараз. Людина, яка віддає перевагу російській мові, є «співвітчизником» для російського керівництва, яке вони взялися «захищати» за допомогою зброї, окупувавши частину наших земель, за принципом «де закінчується російська мова там закінчується російський світ». Хоча прекрасно всі розуміємо, що це не має під собою жодної юридичної чи правової сили.
Системна боротьба проти української мови була тривалою, послідовною і наступальною.
Тільки-но було оголошено, що Україна відновлює незалежність, - тобто ми формально стали тими, ким ми в душі були до цього, - то до нас одразу прийшли дуже милі, дуже симпатичні, з дуже хорошими пропозиціями науковці з Росії. Вони прийшли з пропозиціями, щоб був Інститут СНД, щоб були філії в усіх обласних центрах, щоб існував науково-культурний центр Росії. Через ці інституції відбувалося постійне формування п’ятої колони, її насичення грошима, літературою, ідеями й ідеологіями. Вона в нас сьогодні особливо потужна, зовсім не ховається і не збирається складати зброю. Якщо ми зі свого боку маємо певні ціннісні орієнтири, то обов’язково з іншого боку розробляють цілу систему, щоб ці орієнтири або прибрати до своїх рук, або показати їх такими, ніби вони жодної цінності не мають.
Слід також звернути увагу на те, що не тільки українські, а й прогресивні російські дослідники віддавна сповідують науково обґрунтоване положення, що українська мова бере свій початок від кінця VI століття, з моменту розпаду праслов’янської мовної єдності, а не з моменту розпаду міфічної східнослов’янської єдності. Вже з ХІ століття ми маємо писемні пам’ятки української мови. Заступник генерального директора з наукової роботи Національного заповідника «Софія Київська», доктор історичних наук В’ячеслав Корнієнко стверджує, що у часи Київської Русі писали церковнослов’янською мовою, а от розмовна дуже відрізнялася від неї. Говорили староукраїнською, яка за звучанням була доволі близькою до сучасної української літературної мови. Це нагадує ситуацію з латинською мовою в Західній Європі, якою писали всі офіційні документи, а розмовляли старофранцузькою, старонімецькою… Люди говорили так, як їм було зручніше.
Уже в радянські часи вигадали таке поняття, як «давньоруська мова». Тоді активно розвивали концепцію триєдиної держави, теорію братніх народів – українського, російського, білоруського, у яких нібито єдина держава, мова й одна народність. Альтернативних думок бути не могло. Однак нині є історичні докази, що три східнослов’янські мови – українська, російська й білоруська – формувалися й зростали незалежно одна від одної.
Основне ж джерело інформації про те, якою була староукраїнська мова – написи на стінах Софійського собору, яких тут понад 7000. Власне, це приклади того, як розмовляли понад тисячу років тому. Також такі графіті збереглися в Кирилівській церкві, у храмі святого Михайла у Видубицькому монастирі, церкві Спаса на Берестові. Їх вишкрябували відвідувачі собору. І хоч автори написів намагалися дотримуватися церковнослов’янського формуляру, на стіни потрапляли елементи розмовної мови.
Зокрема, у написах на стінах Софійського собору уже є ХІ століття, з’являються слова у давальному відмінку, тобто з закінченнями «ові», «єві» - Петрові, Данилові тощо. Також вживаються слова у називному відмінку із закінченням «о» замість твердого знака, який характерний для церковнослов’янської мови. Є записи, які розповідають нам, що вже тоді про поважну людину говорили у множині. Зокрема, зберігся запис про поставлення Іларіона митрополитом Київської Русі з волі Ярослава у 1051 році – «Ярослав поставили…»
…За роки незалежності в Україні зроблено чимало позитивних кроків у напрямку збереження і відновлення українськості в її етнічній, культурно-мистецькій, громадсько-політичній та інших формаціях, а також української мови як системоутворюючого чинника.
Одним з таких дуже позитивних прикладів є впровадження Державною судовою адміністрацією України в судах автоматизованої системи документообігу суду. Програмне забезпечення, інтерфейс системи «Д-3» вчинені українською мовою і в жодному регіоні нашої держави це не викликало заперечень чи несприйняття.
Але ситуація сьогодні така, що не дає підстав для спокою і для того, аби можна було поставити крапку. Мовне питання – це питання стратегічне, це питання такої ж оборони України, як і питання мілітарне. Тому нам необхідно зрозуміти: крім того, що ми маємо творити кожен навколо себе не просто ауру, а реальний україномовний простір, ми в той же час маємо розуміти оті всі ходи, оті всі антиукраїнські дії задля приниження ролі, місця й значення української мови.
Зазначено також, що дехто може закинути, нібито русифікаційна політика колишніх і теперішніх окупантів не має прямого стосунку до теми історії судочинства на теренах Болехова й Болехівщини. Зауважимо відразу, що співавтори з такою позицією незгідні. Бо ж в нинішній історико-дослідницькій роботі був проголошений принцип: «Відхиляючи завісу минулого – пізнаєш майбутнє». Тож минуле, навіть у своєму вузькоспеціалізованому аспекті, слід відкривати й аналізувати в комплексі, проводячи одночасно паралелі з сьогоденням. Щоб не повторювати помилок минулого в своєму й прийдешніх поколіннях майбутнього…
Продовження буде.